Місто її щастя, тривог і болючих спогадів

17 Жовтня 2024, 14:29
Наталії Каракаш’ян
Наталії Каракаш’ян
Кажуть, час лікує. Та чи в змозі він зцілити душевні й фізичні рани, нанесені війною, стерти з пам’яті болючі спогади про втрачену домівку, які повертаються у думках і снах навіть через десятиліття?
У вересні 2024 року минуло рівно десять років, як Наталії Каракаш’ян довелося разом із дітьми покинути власний будинок у передмісті Маріуполя, який придбали з чоловіком після народження донечки, щоб діти зростали в екологічно чистому районі. Дім, у якому сім’я почувалася щасливою і мала плани на майбутнє, довелося залишити восени 2014-го через воєнні дії на Донбасі, заради власної безпеки та найдорожчого, що мали – своїх дітей.
 
«На той час обстановка у Маріуполі була досить напруженою, відбувалися обстріли міста з градів, під час одного з них загинуло багато людей у східному мікрорайоні. У нашому селищі було багато наших військових і техніки, будувалися блок-пости, один із них облаштували неподалік нашого будинку. Розуміючи, що це дуже небезпечно, прийняли рішення вивозити дітей у безпечне місце. Незважаючи, що розпочався навчальний рік і вони вже пішли у школу (перший і восьмий клас), ми зважилися на цей рішучий крок, бо немає нічого важливішого, ніж збереження їхнього життя. Так я разом із дітьми приїхала до Знам’янки у вересні, чоловік приїхав дещо пізніше», - ділиться спогадами Наталія.
 
«Чому саме сюди? Бо я ж сама родом із Кіровоградщини, а в Знам’янці мешкає мама. Звідси я свого часу їздила в сусідню Олександрію на навчання до коледжу, де здобувала професію бібліотекаря. У 1999 році вийшла заміж і своє сімейне гніздечко з чоловіком звили у Маріуполі, де народилися син і донечка. Працювала у дитсадку, здобувши вищу освіту за спеціальністю практичного психолога, збиралася працювати за професією у школі».
 
Однак працювати практичним психологом Наталії Каракаш’ян судилося вже у Знам’янці. У відділі освіти їй запропонували місце у школі №1 імені Т.Г. Шевченка. Вона, звісно, погодилась і жодного разу про це не пошкодувала, бо потрапила в дружній колектив, де вже через місяць почувалася так, ніби працювала тут завжди. Сповна віддавалася роботі, а вдома приділяла особливу увагу власним дітям, знаючи, як їм нелегко адаптуватися до нових умов життя у новій школі. Як мама і як психолог допомагала долати їм всі проблеми та виклики воєнного часу. За десять років син і донька вже виросли, мають нових друзів, а Наталія Миколаївна здобула практичний досвід психолога.
 
«У нас школа маленька, обстановка довірлива, сприятлива, знайомлюсь із дітьми по класах, тож знаю практично всіх, запрошую звертатися з будь-яких питань, - розповідає психологиня. - Мені дуже шкода дітей, що пов’язані з війною, боляче за них, що втрачають дитинство. Бо це час, коли вони повинні мати безтурботне життя, позитивні емоції, а натомість їм доводиться переживати складні часи. Після повномасштабного вторгнення значно збільшилася кількість психосоматичних захворювань через емоційний стан, почастішали й звернення до психологів. До мене звертаються як батьки, так і діти, з якими спілкуюсь із їхнього дозволу. Діти з сімей ВПО, військових все сприймають інакше. Однокласники, друзі їх, звісно, підтримують і допомагають, але по-справжньому зрозуміти їх може лише той, хто пережив подібне.Адаптація дуже складна навіть при звичайних переїздах, а в сім’ях, яким довелося змінити місце проживання через війну, вона ще складніша, обтяжена різними обставинами: втрата домівки, невідомість про рідних людей на окупованій території тощо. Емоційний стан дітей напряму залежить від того, чи довелося пережити ворожі обстріли та бомбардування. У моїй практиці був випадок, коли учень початкової школи злякався сигналу навчальної повітряної тривоги».
 
- А що переживали ви особисто, коли почули звістку про повномасштабне вторгнення вже тут, у Знам’янці? – запитую у практичного психолога.
 
«Мені було страшно, але я вже не переживала так званого «ступора», бо так почувалася ще у 2014 році. Тоді була паніка і страх за дітей. 24 лютого 2022 року, коли ми в школі зібралися на нараду, я бачила реакцію колег, яку в психології називають завмиранням. У мене вже такого не було – я обдумувала свої подальші дії, - ділиться пережитим Наталія. - Ми постійно слухали новини, слідкували за обстановкою у Маріуполі. Однак нестерпно боляче було бачити фото знівечених вулиць, якими ходили щодня, дитячих майданчиків, де гралися діти. Якось у соцмережах натрапила на світлину розбитого пансіонату в Широкіно, де колись відпочивали сім’єю. А біля гойдалки, де любили проводити час мої діти, – снаряд. Як згадую – тіло пронизують «мурашки» і черговий раз переконуюсь у правильності рішення про виїзд із Маріуполя. Бо немає нічого ціннішого за життя».
 
На запитання – як вдається переселенцям інтегрувати у Знам’янську громаду, співбесідниця говорить: «На це треба час, і доволі тривалий. Мені, можливо, було легше й простіше, бо я родом із Кіровоградщини. А людям, яким довелося вирватися з рідних місць із корінням, дуже складно. Пам’ятаю, як навесні 2022 року ми зустрічали у Знам’янці своїх друзів із Маріуполя і побачили, як сильно на них вплинув стрес – вони були жовто-білі, зранені душевно. Ознайомилися з містом, вживаються, але туга за домом не минає. Змиритися з цим гірко й боляче.
Останнім часом на Кіровоградщині спостерігаємо нову хвилю евакуаційних потягів із Покровського напрямку. Тож звертаюсь до практичного психолога за порадами для них».
 
«Коли переселенці приїздять у такому гострому стані, вони потребують особливої підтримки від оточуючих. Тому насамперед – поради потрібні для них: надати цим людям всіляку підтримку й увагу. Внутрішньо переміщені особи потребують насамперед безпеки та задоволення фізіологічних потреб. А коли вони вже нагодовані, чисті, у теплі й безпеці, тоді можна давати рекомендації для них. Свого часу таку необхідну підтримку отримала я – від рідних і колег, інші переселенці, які волею долі опинилися у Знам’янці. Це – дуже важливо», - наголошує Наталія.
 
Практичний психолог і соціальний педагог ліцею імені Тараса Шевченка Наталія Каракаш’ян надає увагу й підтримку не лише дітям із сімей ВПО, а і їхнім батькам, допомагає їм долати виклики воєнного часу. Вона щиро радіє, коли разом вдається розв'язувати проблеми дітей, яких щиро любить, і вважає цю якість основною в роботі працівників закладів освіти.
 
Джерело: сторінка Знам'янські Вісті, авторка Вікторія МІРКЕВИЧ
Коментар
03/11/2024 Субота
02.11.2024
01.11.2024
31.10.2024